Про гучну справу Пономарьова

Наприкінці XIX ― на початку ХХ сторіччя багато адвокатів по всій Російській імперії у своїх виступах у суді періодично згадували про одну відому і вкрай резонансну харківську справу, тим самим закликаючи присутніх не повторити припущеної там сумної помилки. ЗМІ того часу писали, що «нагадування про справу Пономарьова носило характер ніби нажахування чи залякування присяжних можливістю такої самої гучної й сумної помилки». Про те, чому так сталося і що конкретно відбулося, і піде мова у нашому сьогоднішньому матеріалі.

Сама ця історія розпочалася далекого 1886 року, 20 серпня, коли ранком до поштової контори заштатного міста Харківської губернії Білопілля на ім’я агента берлінської фірми «Зан і Гіршвельс» міщанина Кагана надійшло два запечатаних грошових пакети по 5000 карбованців у кожному. Як завше, на них одразу ж було накладено звичайні штемпелі, після чого начальник поштової контори А. І. Пономарьов власноруч поклав їх до спеціальної скрині, де до видання адресатові зберігалася й решта грошових пакетів. Потім, після закінчення вранішніх справ, Пономарьов зачинив цю скриню і відімкнув її лише ввечері, близько 19:00. А о 23:00, після приймання поштою виторгу, скриня була наново замкнена й опечатана додатково казенною печаткою. На ніч у приміщенні контори Білопілля того дня залишився черговий поштар Скрипко. Наступного дня начальник пошти прийшов на своє робоче місце і, як завше, відкрив скриню, де зберігалися кошти, ключом, який він носив постійно при собі. Проте, на його превеликий подив, двох вищезгаданих пакетів по 5000 карбованців, які вирізнялися з-поміж решти своїми розмірами, там не виявилося. Цілком природно, що Пономарьов як законослухняний громадянин одразу ж заявив про зникнення до поліції, яка надалі провела обшуки в приміщенні самої контори, а також у квартирах усіх, хто працював на пошті. Проте, на жаль, ані грошей, ані конвертів виявлено не було. Огляд самої скрині також результатів не дав, адже жодних пошкоджень чи слідів зламу на ній виявлено не було. Під час подальшого розслідування про крадіжку грошей усі службовці пошти опинилися поза підозрою, окрім двох, а саме:

1. поштаря Скрипка, що ночував у конторі,
2. начальника пошти Пономарьова, у якого був ключ від скрині.

І саме вони були притягнені до слідства як підозрювані.

Спочатку 21 серпня був заарештований поштар Скрипко. Проте жодних доказів проти нього знайдено не було, тому 21 вересня від був відпущений з-під варти, а кримінальне переслідування стосовно нього було припинене. Єдиним підозрюваним у крадіжці 10 000 залишився начальник поштової контори. Розпочалося попереднє слідство.

За кілька років потому ухвалою Харківського губернського правління від 1 травня 1889 року Пономарьов був підданий суду за звинуваченням у тому, що, «перебуваючи начальником Білопільської поштової контори та отримавши два пакети по 5000 карбованців, адресованих на ім’я Кагана, присвоїв собі ці гроші».

А вже 18 грудня 1889 року Харківська судова палата за участі станових представників слухала справу титулярного радника Пономарьова. На засідання це, до речі, викликаний із міста Білопілля як свідок поштар Скрипко так і не з’явився. І хоча винним себе Пономарьов аж ніяк не визнавав, судове слідство таки героїчно з’ясувало та доповіло судові таке.

• Місяці за півтора до крадіжки грошей Пономарьов провадив зі службовцями розмови, що геть не пасують начальникові поштової контори, а саме на тему того, що праця робітників поштового відомства найбільше сприяє викраденню або привласненню службового майна, і наводив приклад, яким чином можна розбагатіти, поклавши до пакету, не порушивши печаток, пачку паперу.
• Свідки, що були присутні при виявленні зникнення пакетів із грошима, заявили, що не помітили тоді особливої схвильованості Пономарьова.
• Увечорі 20 серпня (напередодні крадіжки) начальник контори зачиняв скриню після уходу всіх службовців, тобто сам-один. Черговий поштар Скрипко був покликаний ним для накладення печаток пізніше, коли скриня була замкнена.
• У своїй квартирі Пономарьов обшук провести не запропонував.

Із такими от «доказами» положення що в захисту, що у звинувачення було вкрай незугарним. З одного боку, адвокатові Пономарьова було нема чого спростовувати, бо жодних, висловлюючись мовою того часу, «позитивних вказівок» вини підсудного не було. А з іншого боку, обвинувачеві необхідно було на підставі усього переліченого вище переконати всіх у винуватості поштмейстера з Білопілля.

У підсумку з урахуванням, що, за міркуванням слідства, ніхто, крім Пономарьова, гроші вкрасти не міг, Харківська судова палата ухвалила обвинувачувальну резолюцію. А вирок Палати в остаточній формі був оголошений 2 січня 1890 року. Із нього випливає, що «титулярний радник Пономарьов був визнаний винним у привласненні ввірених йому по службі двох грошових пакетів по 5000 к. кожен, які він не повернув і після виявлення злочину, і засуджений до позбавлення всіх особливих, особисто і за станом прав і привілеїв, і до вислання на прожиття до Тобольської губернії із забороною будь-якого покидання призначеного місця жительства впродовж 1 1/2 року і виїзду до інших губерній і областей Сибіру протягом 3 років, і стягненню з майна Пономарьова на задоволення цивільного позову поштово-телеграфного відомства 10 000 к.».

А ось після цього почалося найцікавіше. Справа в тому, що через день після звинувачувальної резолюції, 20 грудня, до поля зору харківської поліції потрапив підозрілий суб’єкт, що вкрай огидно гуляв у генделиках і борделях нашого міста й просто-таки розкидав новенькі 100-карбованцеві купюри. Після затримання ним виявився ніхто інший, як поштар Скрипко. Під час допиту він зазначив, що гроші були вкрадені ним із скрині Білопільської поштової контори 3 роки тому і є тими самими, у крадіжці яких звинуватили Пономарьова. Про все це одразу ж доповіли прокурору Харківського окружного суду, який негайно надіслав телеграму до Білопілля зі вказівкою провести в квартирі Скрипка обшук. Під час цього обшуку було виявлено 7600 карбованців.

А сам затриманий поштар сумарно зізнався у такому.

1. Бувши черговим у конторі з 20-го на 21 серпня 1886 року, близько 3-ї ночі вкрав із замкненої на висячий замок скрині 10 000 карбованців.
2. З метою вчинення крадіжки відкрутив викруткою петлі на задній частині скрині, узяв звідти 2 пакети з грішми, а потім прикрутив гвинти й петлі у попередній вигляд.
3. Після цього пішов до себе в квартиру, де спалив конверти, а гроші не рахуючи сховав у трубі пічки.
4. Під час проведення обшуку на квартирі наступного дня поліція в трубу не заглядала.
5. Після свого звільнення з-під варти 21 вересня Скрипко витяг із труби гроші і перерахував. Їх виявилося 9000 карбованців кредитними білетами по 100 карбованців. Решту 1000 карбованців, на думку Скрипка, було похапцем спалено ним разом із конвертами.

Одразу ж після цього зізнання 21 грудня рішенням Суової палати Пономарьов був звільнений із-під варти.

Здавалося б, через те, що сталося, Харківській судовій палаті залишалося всього нічого — або визнати свою помилку, або подати справу до Сенату для скасування свого ж вироку. Або ж чекати, у найгіршому разі, закінчення слідства щодо Скрипка. Однак судді нашого міста вчинили геть інакше і просто залишили без змін рішення, яке й було оголошене 2 січня, де зазначається винність Пономарьова, після чого до урядового Сенату з Харкова подається два документи:

1. касаційна скарга Пономарьова, який жадає справедливості,
2. подання прокурора Харківської судової палати Ігнатія Платоновича Закревського про поновлення справи щодо крадіжки грошових пакетів у Білопільській поштовій конторі.

У середині січня у «Судовій газеті» юрист із Санкт-Петербургу, який побажав залишитися невідомим, писав з цього приводу таке.

«Кажуть про судову помилку і нею виправдовують нещастя, що спіткало Пономарьова. Проте помилка від помилки різниться. Одна справа — помилка мимовільна, так би мовити — фатальна й така, що звичайним людським розумінням попереджена бути не може; інша справа — помилка груба, синонім халатності, яка могла й не трапитися, якби слідство провадилося з більшою завбачливістю і з належною увагою. Із помилками першого штибу мимохіть доводиться миритися: вони неуникні, завжди бували і завжди будуть, свідчачи про обмеженість людських сил. Проте коли на громадянина чесного і покі нічим не зганьбленого наводиться раптом звинувачення у тяжкому злочині; коли цього громадянина тягають по судах три роки поспіль на підставі доказів до смішного порожніх і фантастичних, інквізиторськи порпаючись у схованках його душі, нещадно катуючи та знущаючись із нього; коли його, нарешті, як у справі Пономарьова, засуджують до суворого покарання знову-таки без жодних майже даних і через лише саму суперечливу теорію ймовірності — чи можемо ми в таких випадках говорити серйозно про судову помилку, нею виправдовуватися й на неї посилатися? Ні, тут філософія подібного штибу непридатна. Називайте і такий казус у судовій хроніці помилкою, якщо вже так важко підшукати інше прізвисько для нього, але погодьтеся, шо не в назві ж тут справа…»

Ну а ЗМІ, що уважно стежили за судовим процесом, освітлювали його ще емоційніше.

Circulus vitiosus

Невинність білопільського поштмейстера п. Пономарьова доведена. Справжній злодій, що вкрав казенний пакет, знайдений і зізнався. Жертва судової помилки зустріла загальне співчуття, її всі жаліють, нею всі переймаються. Проте стан речей від того дуже мало змінився на краще. П. Пономарьов і нині все-таки продовжує вважатися засудженим і позбавленим прав. Аби знищити всі юридичні наслідки вироку, що стався стосовно нього, треба ще багато часу та клопоту. П. Пономарьов мусить подати у встановлений термін касаційну скаргу до Сенату. Якщо термін для касації буде ним пропущений, — вирок набуде законної чинності, і раба Божого, поки суд та справа, попрохають удалитися до місць не дуже віддалених. З іншого боку, подання скарги ще не тягне за собою негайного звільнення від тяжких наслідків судової помилки. Сенат може задовольнити скаргу, може й не задовольнити її. У першому випадку, найсприятливішому, п. Пономарьов мусить буде вторинно воссісти на лаву підсудних, заздалегідь для всіх невинний, і мусить буде знову пережити жахливі моральні тортури лишень для того, аби вислухати виправдальний вердикт. У другому ж випадку, також дуже можливому, бо Сенат у сутність справи не входить, а обмежується перевіркою одного лише формального її боку, у п. Пономарьова залишиться крайній засіб — прохання про поновлення справи внаслідок нових, що виявилися за нею, обставин. Усе це, пробі, викликає страх і жах. Людина, на нещастя, потрапила в халепу; людина, завдяки чужій халатності, без жодної провини зганьблена і морально спаплюжена, але замість того, аби її заспокоїти та винагородити за понесені страждання, її продовжують катувати й мучити. Немає тієї влади земної, яка б узялася їй допомогти. Усі посилаються на статті закону й ними “втішають” бідаку. Закон, мовляв, сила могутня, — хто потрапив до його залізних лещат, той має мовчки корчитись від болю, поки той-таки нещадний дракон не відпустить його з миром. Але ми рішуче не згодні з такою постановкою питання. Нам ввижається, що через екстраординарні умови пономарьовської справи слід було б ужити й екстраординарні заходи для її припинення. Найдоцільніше за все було б звернутися із належним клопотанням до верховної влади і таким чином пришвидшити кінець страшенного казусного процесу, що настільки справедливо обурив суспільну совість. Дарма не вжито цей надзвичайний, проте правильний захід зараз після того, як виявилася невинність п. Пономарьова. Тоді ця нещасна жертва судової помилки була би позбавлена необхідності вислуховувати обвинувачувальний вирок і могла б тепер дихати на груди вже вільної людини, а суспільство не мало б підстав нарікати на жорстокість закону, який вимагає в ім’я якихось абстрактних принципів нехтування елементарних засад справедливості й людинолюбства».

А сама касаційна скарга Пономарьова про скасування вироку Харківської судової палати зводилася до такого.

1. Палата, отримавши повідомлення про обставину, що знову виявлена (про зізнання Скрипка), мала не складати вирок в остаточній формі, а подати справу до урядового Сенату для скасування винесеного 18 грудня свого рішення або ж відкласти складання й оголошення вироку в остаточній формі до закінчення слідства, що розпочалося стосовно Скрипка, і тим самим узгодити свій вирок із його результатами.
2. Палата визнала касатора винним без позитивних доказів винності, тим самим порушивши принцип «будь-який сумнів потрактовується на користь підсудного».
3. При самому розгляді справи Палата припустилася порушення ст. 721 Статуту кримінального судочинства тим, що, незважаючи на протести захисника, дозволила прокуророві допитувати одного зі свідків не лише про факти та обставини справи, йому відомі, а й також про його власні переконання на тему, чи вкрадені гроші Пономарьовим, чи кимось іншим. Адже свідок заявив, що він переконаний у тому, що гроші взято зі скрині саме Пономарьовим, на яке твердження прокурор посилався у своїй обвинувачувальній промові як на доказ винності.
4. Не був дотриманий самий порядок піддання суду. Адже ст. 1088 Статуту кримінального судочинства чітко зазначала:

«Посадові особи адміністративних відомств за злочини посади піддаються суду:

<…>

2) ті, що визначаються міністерствами та головними управліннями, — за постановами, затвердженими міністрами та головноуправляючими».

Тобто піддання суду могло відбутися лише за розпорядженням начальства головного поштово-телеграфного управління, а піддання суду Пономарьова сталося за розпорядженням губернського начальства.

Прокурор Харківської судової палати своє подання про поновлення справи обґрунтовував, посилаючись на ст. 935 Статуту кримінального судочинства, яка говорила:

«Законними причинами поновлення справ визнаються:

<…>

2) засудження когось за вбивство людини, яка виявилася згодом живою, чи за інший злочин, який не був скоєний, і загалом відкриття доказів невинності засудженого, чи понесення ним кари за судовою помилкою, понад міру скоєного».

Прокурор зазначив, що відкриттям доказів невинності засудженого є в цьому випадку зізнання Скрипка, яке є законною причиною для поновлення справи. Ще він послався на ст. 26, згідно з якою «відновлення честі і прав невинно засудженого допускається у будь-який час, незважаючи ані на закінчення давнини, ані на смерть засудженого». Проте зауважив при цьому, що внести касаційний протест на вирок Судової палати за справою Пономарьова прокурорський нагляд права не має, оскільки вирок цей відбувся відповідно до його висновку.

Слухання касаційної скарги титулярного радника Пономарьова на вирок Харківської судової палати відбулося в Кримінальному касаційному департаменті урядового Сенату лише 13 лютого. Величезну роль того дня відіграв висновок обер-прокурора Кримінального касаційного департаменту, яким у той час був легендарний Анатолій Федорович Коні.

Однак нещастя Пономарьова припинилися після цього далеко не одразу. Уся справа в тому, що урядовий Сенат, заслухавши касаційну скаргу білопільського поштмейстера, а також висновок обер-прокурора, відклав оголошення резолюції на два тижні. І ось нарешті настало 27 лютого й резолюція Сенату була кінець кінцем оголошена.

«Вирок Харківської судової палати і все провадження з цієї справи, починаючи з піддання Пономарьова суду, скасувати за силою 2 п. 1088 ст. С. к. с., наказавши Палаті надалі скерувати його справу в установленому в законах порядку, а запропоноване Сенату обер-прокурором клопотання прокурора Харківської судової палати про поновлення справи залишити без розгляду».

Чому ж так все сталося? Що відіграло ключову роль у цій справі? Адже, розглядаючи касаційну скаргу Пономарьова, обер-прокурор Кримінального касаційного департаменту Анатолій Федорович Коні виявив, що три зазначених у ній пункти позбавлені підстав. Справа тут в тому, що ключовим в касації виявився четвертий пункт. Адже за законом чиновника за злочин з посади може піддати суду лише та влада, яка його на цю саму посаду призначила.

Хоча в п. 1 ст. 1088 Статуту кримінального судочинства написано, що «посадові особи адміністративних відомств за злочини посади піддаються суду:

1) ті, що визначаються до посад губернською та рівною їй владою, — за постановами губернських правлінь»,

однак у п. 1 ст. 44 «Установ головного управління пошт і телеграфів», а також у ст. 80 Статуту поштового зазначається, що «начальству головного управління надано затвердження на посадах усіх поштових чинів до VII класу включно».

А посада начальника поштово-телеграфної контори V класу, яку обіймав Пономарьов, перебуває в VII класі. Тим самим начальник поштової контори був підданий суду дійсно на порушення п. 2 ст. 1088 Статуту кримінального судочинства не уповноваженою на те щодо нього владою. Таке найбрутальніше порушення закону, на думку обер-прокурора Кримінального касаційного департаменту, тягне не лише скасування вироку Харківської судової палати, а й усього провадження у справі — з одночасним наказом Палаті повернути справу прокурору для скерування слідства щодо Пономарьова разом з усіма наново зібраними даними і своїм висновком до начальства головного управління пошт і телеграфів на предмет припинення справи.

Усе це, звісно, надалі й було зроблене. Остаточний же фінал цієї історії стався 8 жовтня 1890 року, коли в Судовій палаті за участі станових представників слухалася справа поштаря Скрипка і його дружини. Перший, як нам відомо, обвинувачувався в крадіжці з білопільської поштової контори двох грошових пакетів на суму 10 000 карб., а друга — у приховуванні. У підсумку суд призначив Скрипку позбавлення всіх прав і заслання на кілька років до Сибіру, а дружину його виправдав. На суді цьому був присутній і Пономарьов, але вже не як обвинувачуваний, а як свідок.

Надалі думки щодо цієї вкрай резонансної справи в суспільстві розділилися. Так, у «Судовій газеті» читаємо.

«Кілька слів про справу Пономарьова. Вона, як знають читачі, уже зовсім скінчилася: дійсний винуватець крадіжки пакету в десять тисяч карбованців не лише знайдений, а й засуджений, а нещасна жертва судової помилки, колишній білопільський поштмейстер, відновлена у правах і мешкає відтепер у місті Суджі. Можна було б, таким чином, назавжди забути горезвісний факт, якби він від початку до кінця не вражав нас своєю екстравагантністю.

Відмінна особливість пономарьовського процесу в усіх його стадіях — це формалізм провадження, формалізм до того витончений, що за ним живої особистості геть ніби не видно. Нещасного притягли до слідства облудно, за самою лише підозрою, піддали його суду за теорією ймовірності, судили й засудили на підставі непрямих доказів, та й те дуже примарного штибу, і, нарешті, коли невинність його була вже виявлена і Сенат касирував вирок Палати, наслідки судової помилки знову-таки не зараз були усунені, а до останньої хвилини висіли  над Пономарьовим у вигляді поліційного нагляду. На саме виготовлення та надсилання сенатського указу знадобилося сім місяців! Для людей, не залучених до “таємниць” законознавства й судової тяганини, уся ця історія має видаватися якоюсь незрозумілою юридичною шарадою. Що таке, насправді? Людина невинна, про це громко кажуть і в суспільстві, і в пресі, це знають усі від малого до старого, і, тим не менш, її, невинну страждалицю, продовжують терзати як годиться. Точно не живі люди тут вирішують долю живої-таки людини, а бездушний механізм, який, раз зачіпивши жертву своїм колесом, крутиться собі з боку в бік, залишаючись глухим до тих жахливих стогонів та ятрячих душу криків, які поблизу нього лунають. Але чи має бути так у країні, де діє гуманне законодавство 1864 року? І чи не слід державі винагородити, принаймні, матеріально жертву судової помилки, якщо моральні її тортури вже неуникні в інтересах юстиції? Це тим більш бажано, що випадки таких помилок, на щастя, дуже нечисленні і, отже, особливо обтяжити казну вони не можуть».

А ось у авторів чудового щомісячного журналу «Юридичний літопис» була геть інакша думка.

«Щойно телеграф розніс звістку про зізнання Скрипки, у пресі нашій і в суспільстві дружно посипалися нарікання на особливе присутствіє Харківської палати за засудження ним особи невинної без достатніх і навіть без жодних доказів її вини. Ці нарікання знову повторилися, коли Палата оголосила свій обвинувачувальний вирок в остаточній формі… Ми вповні розуміємо таке ставлення нашої преси і суспільства до цієї справи: засудження однієї особи, коли очевидною видавалася винність іншої, має конче викликати роздратування; це роздратування падає негайно на найближчий об’єкт — на суд, що постановив обвинувачувальний вирок. Питання в тому, чи дійсно винний він у своїй помилці, дуже часто й не постає; і дуже часто суд виявляється лише цапом-відбувайлом. Так сталося і в цій справі…

…Що стосується нарікань на Харківську судову палату за те, що вона оголосила свій вирок в остаточній формі, а не подала справи до Сенату негайно від себе через обставини, що наново виявилися, — то ми вважаємо ці нарікання безумовно безпідставними. Палата вчинила цілком правильно, на точній підставі закону…»

І це вповні закономірно, що саме справа простого поштмейстера з міста Білопілля Харківської губернії стала дійсно загальною назвою, зберігшись на довгі роки в пам’яті суспільства. Адже те, що сталося, завдяки зокрема й пильній цікавості преси, привернуло спільну увагу до судово-слідчих порядків і наочно показало, до яких жахливих порушень прав особистості призводили реалії тодішнього кримінального процесу.